Раді познайомити вас з новим автором на нашому сайті. Алла Осипенко – магістр української філології та психології, фахівчиня з публічного адміністрування, розвитку громад і соціальних послуг. Працювала на керівних посадах у сферах освіти та соціального захисту. Учасниця міжнародних проєктів і конференцій, зокрема німецько-українського проєкту «Protecting Memory» та шведсько-українського «Підтримка децентралізації в Україні». Професійні інтереси: підтримка сімей, захист прав дітей, жіноче психічне здоров’я. Авторка філософських есе.
Дух, що сильніший за смерть
Десь там за пилюгою, за ворожим вогнем…за городами, за дорогами, де сивий вітер залягає в тінь, душа до Бога виходила… тонка, мов сніг і дика, мов смородина…перепелля в травах ворушилося, чамріло, злітало зграями вороння…душа стояла з рукавами білими, де авто засипане пагіллями, де шкірився братською могилою ворожий танк…і млосно пахло у підвалах водяними грушами. Були далеко хати і вогні…чиясь рука з автоматом рукава білі без жалю заюшила всіма тими убитими душами, що покотом лежали на вулицях … Душа втікала на стемнілі вулиці…душа була байдужа і легка …та щось несла з пологового у згорточку зіщулене до полотна…вже намертво притулене…
Убили! Згубили! Мурашки в грудях поступово вгамовуються. Проте двигтить земля…це мине. Дух витіснить страх. Сила духу перемагає слабість. Кожен день ми падаємо і піднімаємося. Буває здається весь світ проти, але в тобі є дух, який ніколи не зрадить. Він поможе встати і йти, і перемагати. І це є твоєю сутністю. Бо ти – воїн, кожен на своєму місці. Воїн, в якого немає долі, а є путь.
З часом страх не те щоб минув, він стає якимось як то свійським, приборканим, звичним. Як щетина на обличчі у втомленого захисника, як мозолі на долонях, як натертості на плечі від джавеліна, як хрипке дихання під час обстрілів… Ти ненавидиш їх, тих орків, бо є за що, і не боїшся ні їх, ні себе..
Українським словам давай крила, в них наш спокій і наша тривога. І не дай смерті своєї душі, бо вона є дар господа Бога…
Десь там за пилюгою, за ворожим вогнем…за городами, за дорогами, де сивий вітер залягає в тінь, душа до Бога виходила… тонка, мов сніг і дика, мов смородина…перепелля в травах ворушилося, чамріло, злітало зграями вороння…душа стояла з рукавами білими, де авто засипане пагіллями, де шкірився братською могилою ворожий танк…і млосно пахло у підвалах водяними грушами. Були далеко хати і вогні…чиясь рука з автоматом рукава білі без жалю заюшила всіма тими убитими душами, що покотом лежали на вулицях … Душа втікала на стемнілі вулиці…душа була байдужа і легка …та щось несла з пологового у згорточку зіщулене до полотна…вже намертво притулене…
Убили! Згубили! Мурашки в грудях поступово вгамовуються. Проте двигтить земля…це мине. Дух витіснить страх. Сила духу перемагає слабість. Кожен день ми падаємо і піднімаємося. Буває здається весь світ проти, але в тобі є дух, який ніколи не зрадить. Він поможе встати і йти, і перемагати. І це є твоєю сутністю. Бо ти – воїн, кожен на своєму місці. Воїн, в якого немає долі, а є путь.
З часом страх не те щоб минув, він стає якимось як то свійським, приборканим, звичним. Як щетина на обличчі у втомленого захисника, як мозолі на долонях, як натертості на плечі від джавеліна, як хрипке дихання під час обстрілів… Ти ненавидиш їх, тих орків, бо є за що, і не боїшся ні їх, ні себе..
Українським словам давай крила, в них наш спокій і наша тривога. І не дай смерті своєї душі, бо вона є дар господа Бога…
Десь там за пилюгою, за ворожим вогнем…за городами, за дорогами, де сивий вітер залягає в тінь, душа до Бога виходила… тонка, мов сніг і дика, мов смородина…перепелля в травах ворушилося, чамріло, злітало зграями вороння…душа стояла з рукавами білими, де авто засипане пагіллями, де шкірився братською могилою ворожий танк…і млосно пахло у підвалах водяними грушами. Були далеко хати і вогні…чиясь рука з автоматом рукава білі без жалю заюшила всіма тими убитими душами, що покотом лежали на вулицях … Душа втікала на стемнілі вулиці…душа була байдужа і легка …та щось несла з пологового у згорточку зіщулене до полотна…вже намертво притулене…
Убили! Згубили! Мурашки в грудях поступово вгамовуються. Проте двигтить земля…це мине. Дух витіснить страх. Сила духу перемагає слабість. Кожен день ми падаємо і піднімаємося. Буває здається весь світ проти, але в тобі є дух, який ніколи не зрадить. Він поможе встати і йти, і перемагати. І це є твоєю сутністю. Бо ти – воїн, кожен на своєму місці. Воїн, в якого немає долі, а є путь.
З часом страх не те щоб минув, він стає якимось як то свійським, приборканим, звичним. Як щетина на обличчі у втомленого захисника, як мозолі на долонях, як натертості на плечі від джавеліна, як хрипке дихання під час обстрілів… Ти ненавидиш їх, тих орків, бо є за що, і не боїшся ні їх, ні себе..
Українським словам давай крила, в них наш спокій і наша тривога. І не дай смерті своєї душі, бо вона є дар господа Бога…
Нескорена
2022…вороння печально зазирає в очі:
– Кар-кар, – звичне для цього жорстокого року як “добрий день” чи до побачення”.
2023…у небі , темному, холодному, з’явилося прегарне світило. У його серцевині народжувалося щось палке і сильне. Хто я? – запитала в неба. Небо лагідно відповіло: Ти та, яка навчить любити інших та отримати серце. Тебе називатимуть – Нескорена. Вільна. Незламна. Незалежна. Як світитимеш, так тебе і називатимуть.
Дощить, а ми чекаємо сонця, мирного неба, щоб гуляти вулицями, де небо просторе. І малювати білими фарбами, білим по білому. Бо білий можна розкласти на кольори…і кожен сам розкладе, як захоче…
Він – молодий Митець, він – Творець, який любить малювати. Майже рік він пише це полотно, робить старанно і вперто. Величезний шмат простору, якимось жалюгіддям ущент залитий чорною фарбою. А він малює, день при дні вписуючи в чорне тло яскраві кольори. Але чорне тло його не слухає. Чорне залишається чорним. Все його натхнення, старанність, хист, ніжність, віра та окрилення за кілька секунд стають чорними.
І коли вже, здавалося, не лишилося ні наснаги, ані віри, ані надії, лише крапелька впертості тримали Творця при пенлзі, раптом чує легке шелестіння. За спиною стояла жінка, з цікавістю спостерігаючи за муками творчості. Жовта сукняаж до землі, довге чорне волосся, небесні очі… скільки вона там стояла- хто знає, може мить, а може тисячоліття. Зрештою, яке то має значення? Вона переводить очі з полотна на Митця.
Хм, чому там ніч? Засвіти її, – зронила з уст-коралів слова.
Що за дурні поради? вона думає, що він купу часу стоїть перед тим полотном. Творець махає рукою в бік розкладених на палітрі кольорів: золотистий, ніжно-зелений, блакитний, фіалковий, рожевий, голубий, червоний. Наче промовисто каже – він пробував.
Вона зітхає, рішуче підходить впритул і… Ніжні пелюстки її губ торкаються його, шершавих і потрісканих від того, що вже давно й краплі води не мав у роті, бо все намагався розігнати чорноту колись блакитного простору. Щось у голові вимикається на мить, а потім спалахує тисячами вогнів. Скільки то тривало, він не лічив- мить чи, може, вічність, яке то має значення, але ті вогники і далі світять, навіть тоді, коли вона відступила на кілька кроків.
Паморочиться в голові. Щоб не впасти , зосереджується на полотні та …торопіє. Полотно вже не чорне. Темна безодня всіяна світлячками, які виблискують, і від того блиску світяться й інші мешканці полотна. Творець зачудовано озирається.
– Що ти щойно зробила? – запитує навздогін. Йому хочеться попросити її не йти, але хіба гоже Творцю про таке просити?
-Нічого. Я тільки вічності та вірі подарувала те, без чого вони нічогісінько не варті. Те, що запалює світи.
– Що ж це? Що? – бажає почути, дивитися в очі, і падає в них, і літає в них. Він мусить знати для того, щоб далі творити.
– Любов, – відповіла спокійно.
– Любов? – Слово тремтить у повітрі, мов ті світлячки на полотні, тремтить і сяє. І вже похапцем, дивлячись, як вона зрушила, щоб піти, запитує:
– Як тебе звати?
– Жінка! – відказала вона.
Він хоче, щоб вона залишилася, щоб не йшла, але не вміє і не знає як просити. Кивнув головою, утопивши погляд у малюнок, який вже заграв кольоровими барвами.
– Коли буду потрібна – поклич… Бо для справжньої любові завжди потрібні двоє.
Інквізиція цвіту
Блакить неба… Може, подумки, думкою щось морозило душу.
Так легко і радісно розливається сьогодення. Воно ллється, як світло, як вода, поблискуючи чи то снігом, що мимоволі стає дощем, чи то зорями, що мерехтять передноворічними вечорами переді мною, враженою, не даючи розгледіти себе. То нагадувало танок чи заметіль, і було красивим і чистим, кружляло, мінилося так, немовби раділо зустрічі зі мною. Лиш тоді відчуваєш справжню німоту. І чи то з снігу чи то цвіту ожила душа.
Душа… Ніколи мною не забута. І не випита. Душа, в яку колись давно, дуже-дуже давно, дивилась, як у дзеркало. І раптом, проламавши довколишнє терня, вони зустрілися. Душа і тіло, припадаючи обірваними краями, кружляючи в безумному темпі силою туги і радості. І ці пошатковані краї вирівнювалися і ставали цілими, і цвіли, і світилися. Нарешті в них є час і натхнення набутися разом.
Спогади… Сльози здушували Душу. Чому ж вони не проливалися, а кам’яніли і не давали говорити. Ні, вони мають наговоритися, Душа і Тіло, не відкладаючи на потім. Душа… Вона говорила, кричала, згадуючи усі ті придумані інструкції і моральні подяки тиранії чи демократії, які наглядали, зволікали усуспільнити бажання – а потім витурили на площу Квітів для примарної інквізиції. Ті “єзуїти” пустили у чорний дим яскравий ніжний цвіт під регіт юрби і запили ввечері шампанським, чуючи, як подзенькують ланцюги страху і непевності: а що, коли завтра їх також прилюдно спалять і пустять за вітром… душі тих наглядачів…
Валіза до світанку
Минають епохи, міняється довколишній антураж. Але не міняється людина. У своєму бажанні. Вироджується людство, та щодня народжується любов. Щодня зустрічаються він та вона, Мавка і Лукаш, звучить їхня “лісова пісня”. Бо старе – старіське серце незмінне: б’ється, до кого хоче, і летить стрімголов, за ким хоче, – і нема на те ради. Летимо назустріч безумства і пристрасті, наздоганяючи своє голе серце, і не зважаємо ні на календарі і суспільну погоду. І терпимо щастя і муки. Але й що до того, що я люблю кОго. Бо ж кожен відмикає серце того, кого любить, по- різному.
… І ми підем, де трави похилі… Що ж розкладаю валізу і чекаю тебе на світанку.
– Чекай. Ще сонце не зійде…
Вже завтра подякую йому, що звільнив від себе… Щойно складені речі враз викинуті із валізи. Від завтрашнього дня починається нове життя. Мабуть, сподіваюсь у попіл вдихнути життя.
А за вікном відстань вимірюється годинами до зустрічі, а не кілометрами. Ось уже майже рік триває час обіймати, а твій годинник показує час ухилятися від обіймів.
– Бачиш, ще сонце не зійшло…
І полилася дивна мелодія, краща від пісні весни -,, весна ще так ніколи не співала,, посеред зими…
Барвиста, вишукана та ніжна – Українська ХУСТКА! В ній зацвітаю, як слова у щедрівці, як дерево, вдарене блискавкою. Та чую, як у попелі прокидається прекрасний птах фенікс. Оживаю… І лечу! Лечу, як піднебесна пташка у свої небеса, не чуючи ні себе, ні польоту, не бачачи самих небес. Лиш їхнє сяйво і клич висоти – а більш нічого… Вже позаду і терни колючі, і терени кам’янисті, і фортеці важкоприступні, й ультиматуми некатегоричні й необов’язкові.
Мов ружа із райського саду…і наджу до себе, як сарна надить мисливця… чарівниця…чаклунка.
Мов вода, неубутна вода…прибуваю, як неочікувана повінь, – і тягну у чорні глибини, у коловороти, в западини…
Мов бранка, що вирвалась з себе, щоб наздогнати себе вчорашню. Ту, що не знала, що зліплена з воску та глини, і запашних отрут. Ту, що приведена з темниці, і знає, що світло вже не скінчиться.
Ти дав мені волю – вона не має ані межі, ані загати.
Привів до себе, і проспівав славу і хвалу, не питаючи про минуле. Очистив від скверни і чорноти – і виніс на такі осяйні вершини, що пропав страх від висоти.
Страх і торжество переповнюють мене, бездиханну, та вільну! І нічого не розуміючи, розумію, що ось вона – істина.
Здавалось, що ще мить – і серце розірветься від болю і несправедливості. Але твоя сила дала компенсацію, щоб пережити цю епоху круків, щоб не впало бодай одне пір’я з їхніх чорних крил.
Минуле, на те й воно минуле. Бо нічого не відретушуємо, не перепишемо. Бо ж безглуздо намагатися прозирнути на себе сьогоднішню з учорашнього. Ні, я не заперечую минуле. Лиш не маю докорів сумління…
Золота печать
Учора нема ніде… Запитуєте, а що далі. А хіба я знаю?
Настала мить, коли сама краще відчуваю, що зараз найбільше потрібно. М’яка подушка чи його м’яка рука. Тепла постіль чи тепле слово.
Ти пташка вільна. Вибираєш сама. Але краще – разом. Знаю напевно: якщо він усе це витримає і не втече, то…цілком можливо..
Не сумнівайся, навіть наймовчазніші чоловіки знають багато палких і і пестливих слів. Лише не всім їх кажуть…
Він просить не брати до голови дурного. Та чи зможеш, коли не маєш віри ні в кого…зовсім ні в кого.
Коли поруч було стільки зрад і підсижувань. Коли канати стосунків – нетривкі і корисні. Уява – таки не зовсім безправна – булава принижень за всі разом узяті земні чесноти. Її притягальна сила дужча за силу здорового глузду та людські честі. Її золотий блиск виробив лиш одну традицію усувати чи знищувати, розтоптувати чи підминати кожного потенційного претендента на булаву кожним іншим претендентом.
Й поволі вибираєшся з того сну. Дві великі, та не печальні, сльози котяться по обличчю… Начебто стаєш чи то снігом чи то цвітом. Чужі, як темні прірви, відкриваються двері до раю. Бо брами всесвіту – навстіж. Дихаєш на повні груди, і останній вдячний поцілунок, як золота печать на устах…
Чорні і білі сади
Відвідини чорних і білих садів… Волієш літати в усіх садах одночасно. Але, очевидно, цього ніколи не станеться.
Кажеш “прощай” всім, з ким щоразу розлучалась навіки. Від кого відходила після прощання, як після наркозу. І даремно себе втішаєш думкою, що душа закружляє навколо когось в танкУ зустрічі. Щось підказує, що тепер лиш дві дороги: дорога митарств неприкаянної грішниці або обраниці ангельського саду. Бо ж кожен ліпить себе сам. Свої манери, стиль. І кожен вибирає собі шлях.
Думаєш, що найнижче спускалась в життєві прірви і провалля. Можливо, так. Але усвідомлюєш хибність своїх падінь – і вириваєшся, обдираючись в кров. І піднімаєшся найвище. Чи, може, найвище..
Нічого не чиниш зі злої волі. Намагаєшся досягти ідеальної моральності і цілковитої помірності коштом лиш власних зусиль. Однак перебуваєш в людському океані, який має тисячі сітей. І здобуваєш не самі чесноти, а лише сили для спроб їх досягти. Усі живуть між ножицями, але не всі беруть голову в руки, коли вони клацнуть.
Іноді думаєш, що краще було народитися чоловіком. Бо те, що ти є жінкою – це винагорода за любов Бога до тебе чи… кара… Бо окрім жіночого обличчя і жіночої вдачі, функцій і відповідальності, він дав тобі голову, здатну думати. Ось, що є справжньою карою…
Який перевернутий світ… І пишеш в житті не свої диктанти. Це як різновид диктату. Хоча… Завжди з’явиться той, хто визволить від страху. Той, хто дасть вкусити забороненого за життя плоду – волі, справжньої волі…
