Ранок був золотисто-сонячним еліксиром, який мешканці старого шотландського містечка пили неквапливо, смакуючи краплю за краплею. Данді – це сонячне місто, в якому, тим не менш, нерідкі гості –  дощ і вітер. Та цей ранок був яскравий і напрочуд привітний. Молода дівчина йшла вулицею, її ніжно-кавовий теплий шарф  гармонював з насиченим кольором волосся і блиском для губ. Попереду поралася чайка, стоячи серед дороги і старанно щось відшукуючи своїм міцним дзьобом поміж сірих великих дорожніх плит. І таки щось знайшовши, вона задоволено це проковтнула, і почала обережно відходити вбік, пропускаючи дівчину, яка теж намагалася не потурбувати її. Пташка смішно перебирала своїми лапками… Тидим-тидим, тидим-тидим… Чайка обійшла її, зайшла за тротуар, стоячи на асфальтній дорозі і уважно слідкуючи очима за цікавою особою. Картина була доволі милою, мабуть тому дівчина всміхнулася чайці гарною усмішкою з білими зубами, які були схожі на зуби з американської реклами, і пішла далі по своїх справах.
Тидим-тидим… Маленькі лапки задріпотіли по дорозі.
Тидим-тидим… Чайка гордо покрокувала далі дорогою, повернувшись на плити. Та в ту ж мить, щось згадавши, розправила сірі крила і полетіла.

    Чи відомо вам, що є знак, який забороняє чайок? Достеменно значення цього знаку пташці не було зрозуміле, але вона частенько прилітала і сідала зверху на нього, усім своїм виглядом спростовуючи його. Хто і чому міг заборонити чайок? Ніхто. Тому вона гордовито сиділа на цій металевій круглій табличці, на якій була зображена у  червоному колі чайка і перекреслена червоним. Я є і я буду! Намагалася сказати усім своїм виглядом вперта пташка. Але ніхто не звертав уваги. Та чайка продовжувала прилітати і сидіти на ньому. Так відбулося і цього ранку. Через хвилин тридцять вона летіла далі. Вона мала щільний графік. Хто знає графік чайки? Хто б міг подумати, що в неї він взагалі є? Але навіть маленька пташка має щоденні турботи і плани, як би це дивно не звучало.

   Чайка підлетіла і сіла на виступ коло вікна, і почала заглядати у нього. Та там нікого не було видно. Де її весела подруга? Вона обережно постукала дзьобом у прозоре скло. З другого боку на підвіконні заворушився невеличкий клубочок шерсті. Витягнувши свої гарні лапки, кицька неквапливо підвелася і сонним поглядом подивилася у вікно. Чайка стояла навпроти неї. Їх розділяв лише незрозумілий прозорий матеріал, по якому вона ще раз постукала дзьобом. Кицька підняла дві лапки і намагалася схопити дзьоб чайки. Вона смішно перебирала милими лапками по склу, граючись зі своєю подругою. Пташка ніколи не могла зрозуміти її. Чому вона сидить у цій великій клітці і не виходить до неї? Вони б могли разом літати! Чайка б могла показати їй стільки цікавого! Та скільки б разів не намагалась вона сказати про це на своїй пташиній мові, ніколи не отримувала відповіді. Але не втомлювалася прилітати до своєї веселої подруги-кішки. Іноді пролітаючи поряд з її будинком, чайка намагалася поглядом знайти вікно, де та жила. І так раділа, коли бачила свою подругу, яка сиділа на підвіконні і спостерігала за пташками, які невпинно літали у небі.

   Чайка полетіла далі. На неї чекав ще один друг. Але дорога була не близькою. Та цей шлях маленька птаха долала щодня. Бо хіба могла вона не провідати свого друга? Це був старий рибалка, який жив у маленькому селищі. Його добрі очі щовечора дивилися уважно на горизонт, чекаючи маленьку пташку. Він завжди залишав їй свіжої риби і своє добре слово. Вечір тільки починався. Та сонечко ще продовжувало світити. Чайка з’явилася у далині і наближалася до рибалки. Він був ще у своєму старенькому човні, але вже збирався прямувати до берега. На сьогодні роботу було завершено.
– Привіт, моя люба Лілас, – сказав рибалка, коли чайка сіла поряд з ним. Він давно дав ім’я цій пташці і іноді йому здавалося, що вона відгукується на нього.

– Я залишив тобі риби. Поїж, ти зголодніла.
Чайка, наче розуміючи його слова, почала поратися з рибою. Обережно беручи її дзьобом, вона ковтала легко і просто.
– Лілас, де ти літала? Що бачила? Розкажи мені.
Старий рибалка продовжував розмовляти з чайкою так, наче вона була людиною і справді могла йому розповісти.
Їхня дружба почалася дуже давно. Насправді, чайка вже і не пам’ятала коли. Випадково натрапивши на старого рибалку, пташка відчула таку глибоку тугу і такий сильний  біль, що почала прилітати до нього щодня. Він думав, що вона прилітає, щоб попоїсти. Та все було не так. Для чайок знайти їжу дуже просте завдання. Тим паче, коли поряд вода. Чайка прилітала до свого друга. Ось у чому полягала істина причина.

   Три роки тому померла дружина старого рибалки. В той час вони випадково і зустрілися. Лив сильний дощ. Та рибалка продовжував ловити рибу. Чайка зацікавлено сіла на човен і почала розглядати старого. Він був весь мокрий. Вода стікала з сивого волосся по обличчю, але в якийсь момент пташка зрозуміла, що крім води від дощу, його очі плачуть і солоні сльози змішуються з краплями дощу. Та доброта чоловіка її вразила. Побачивши її, він обережно поклав поряд рибину і продовжив свою працю. Чайка прилетіла і наступного дня. Уважно розглядаючи обличчя рибалки, яке було усе в зморшках, пташка дивилася немовби у саме серце.
– Ти прилетіла знову? Я радий тебе бачити. Пригощайся.
Так і почалася ця дружба. Через деякий час старий рибалка вирішив, що сам всесвіт змилувався над ним і послав цю пташку до нього. І він дав їй ім’я – Лілас. Це саме рідне і саме гарне ім’я, яке він коли-небудь чув! Бо це було ім’я його дружини.
Чайка не розуміла чому старий рибалка кличе її “Лілас”. Але була не проти. З того часу вона навідувалася щодня.
Одного разу, коли вона гуляла на піщаному пляжі, вишукуючи собі смачної їжі, вона побачила золотого кольору каблучку. Тидим-тидим… Маленькі лапки задріпотіли по піску. Каблучка була з зеленим камінцем, який виблискував на сонці, як роса на травичці, за якою чайка полюбляла спостерігати. В ту ж мить вона згадала про старого рибалку і його сумні очі. Неодноразово бачила чайка, як люди у місті носять ці металеві дивні прикраси на своїх пальцях. Їй так захотілося, щоб очі рибалки зраділи! Вона схопила у дзьоба свою знахідку і полетіла до свого друга. Сонечко світило високо, день був у самому запалі. Рибалка метушився у своєму старенькому човні. Побачивши чайку, він зрадів, як мала дитина.
– Моя люба, ти сьогодні рано. Я дуже радий тебе бачити!
Чайка обережно поклала каблучку поряд з рибалкою. Він здивувався.
– Лілас, де ти це знайшла? Ти принесла її для мене? Вона чудова! І мабуть дуже дорога.
Старий задумався лише на хвилину і почав збиратися, щоб їхати до берега.
– Ти зробила дуже добру справу, – сказав він, звертаюсь до пташки, – У моїх сусідів хворий син. Це маленький хлопчик і в них немає грошей на ліки. Можливо, ця каблучка врятує його життя!
Чайка нічого не зрозуміла. З’їла свою рибу, посиділа трохи і полетіла назад до міста. Вона сподівалася, що рибалка буде носити каблучку і радіти їй, як радіють жіночки, яких вона бачить у центрі міста в гарних платтях.

   Та повернемося у сьогоднішній день. Відвідавши свого друга, чайка Лілас летіла назад до міста. Сонце заходило за обрій, де-не-де виблискуючи останніми промінцями, заграваючи з водою, над якою вона летіла. День завершувався. Треба було подумати про ночівлю. Чайка мала завжди одне й те саме місце на даху, яке стало для неї звичним і рідним. Вона побачила тоненький потічок диму, який йшов з труби на її улюбленому даху. Сіла. Закрила очі. План цього дня був виконаний. Завтра буде новий день і нові плани. А поки що сон. Лілас заснула.

Ірина Клочкова